Від’їзд кандидата на пост президента Білорусі Світлани Тихановської з країни, її звернення до співгромадян із закликом не чинити опір правоохоронним органам — яскрава ілюстрація того, що відбувається після знищення диктаторським режимом політичного життя і громадянського суспільства.
новости, новини, Україна, Украина,Толстая Политика, Товста політика, влада, власть, політика, политика, thickpolicy.media, thickpolicy media, thick policy, Білорусь, Лукашенко, диктатура, Громадянське суспільство, Тихановської

Тихановська називає себе символом змін. Але насправді вона — живий символ саме цієї відсутності.  При цьому особисто до неї важко пред’явити будь-які претензії.  Вона-не політичний діяч, вона навіть не дружина політичного діяча. Вона абсолютно випадкова людина у білоруському політичному житті, втім, як і її чоловік, якого до виборів не допустили.

Та й інші кандидати — абсолютно випадкові люди, які у результаті руйнування Олександром Лукашенком реального політичного процесу виявилися у центрі уваги і не могли зрозуміти рівня своєї відповідальності.  Коли я чую, як Тихановська каже, що вона боїться за себе і своїх дітей, я можу тільки нагадати, що політик повинен ставити інтереси країни і людей, які голосують за нього, вище за сімейні інтереси, що він готовий цим пожертвувати, що врешті-решт  розуміє міру відповідальності і міру жертовності своїх дій, що це може виявитися фатальним для нього і його близьких, для його дітей. А результатом має стати розвиток країни, зміни у ній.  До речі, Володимира Зеленського та його родини це зауваження теж стосується.

Нагадаю, що у нашій країні часів Леоніда Кучми і Віктора Януковича влада теж намагалася обезголовити будь-який серйозний протест проти авторитаризму та диктатури. “Майдани без політиків” — типова ситуація, у якій або оплачувані владою “активісти”, або корисні ідіоти, або просто порядні люди, які нічого не розуміли у політиці, вимагали від депутатів і представників опозиційних партій не брати участь у протестному русі, не нести відповідальності  за нього, приходити без партійних прапорів.  І за цим завжди стирчали вуха чи адміністрації президента Кучми, чи президента Януковича, які прекрасно розуміли, що у такій ситуації не може бути й мови ні про який успіх.  У цьому випадку протест рано чи пізно зведеться до нуля, і питання тільки в тому, наскільки інтенсивним буде застосування сили проти цього протесту.

Білоруси зараз перед такою ситуацією.  Тому їм залишається тільки вимагати відставки диктатора.  А українці у схожих ситуаціях відстоювали не просто обрання президентом Віктора Ющенка, але ще й не незалежність України від Кремля. Не просто відставку Януковича, але і євроінтеграцію України.

Коли ми побачимо на білоруських протестах  гасла, що закликають не просто до відставки Лукашенка, не просто до нових виборів, але і до побудови демократичної європейської Білорусі, головним завданням якої буде вступ в ЄС і НАТО і вихід з союзу з Росією, ми скажемо, що Білорусь наближається  до України, що ми маємо справу з відповідальними суспільством, представники якого готові сьогодні пожертвувати власними перспективами заради того, щоб їхні діти завтра жили у демократичній європейській країні.  Саме у цьому потрібно побажати успіху і українцям, і білорусам.