Голова російського зовнішньополітичного відомства Сергій Лавров знову наголосив, що вступ України до НАТО залишається 2червоною лінією” для Кремля. Але це не єдина червона лінія для російського керівництва.


Ще одна – неможливість двосторонніх військових контактів України з країнами-членами НАТО, поява на території країни ударних озброєнь та баз США на Азовському морі. І третя червона лінія — це участь західних інструкторів у конфлікті на Донбасі. На думку Лаврова, це означатиме пряме зіткнення між НАТО та “русскімі людьми”, тобто в Москві однозначно дають зрозуміти, що розглядають окуповану територію Донбасу як власну територію.

Зрозуміло, що Захід не приймає жодної з цих вимог. У день прес-конференції Лаврова генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг наголосив, що у НАТО вже ухвалили рішення про прийняття до альянсу України та Грузії, питання лише у тому, коли це відбудеться. Третя країна ніяк не може обмежити суверенітет держав, які хочуть приєднатися до альянсу безпеки або тих країн, які ухвалюють рішення про розширення власних оборонних союзів. І особливо це стосується двосторонніх відносин: навіть у радянські часи важко було уявити, що Кремль диктував, припустимо, формат військової співпраці США та Єгипту після розриву радянсько-єгипетських військових відносин. Історія із західними військовими радниками, які можуть брати участь у конфлікті на Донбасі — взагалі із світу фантасмагорій. Можливо, Лаврову необхідно було сказати про це, щоб наголосити на російському статусі окупованих територій Донбасу та пов’язаності розміщених там військових формувань з російською армією.

Але залишається відкритим найголовніше питання – а що відбуватиметься згодом? У Кремлі і до недавнього дипломатичного марафону чудово розуміли, що жодної позитивної відповіді на російські пропозиції щодо не розширення НАТО не буде. Російська риторика після цих переговорів не змінилася, навіть стала жорсткішою. Після виступів своїх заступників, образливих для західних партнерів, сам Лавров стверджує, що терпінню Росії щодо дій Заходу “настав кінець”. “Ми довго запрягали — настав час їхати”.

Але їхати – куди й на чому? На нові перемовини чи на війну? На лімузині чи на танку? Насправді, прес-конференція Лаврова не дає відповіді на це питання, як і інші виступи російських керівників. Саме цієї відповіді нам ще доведеться дочекатися. Питання, звичайно, не у залякуваннях і не у ультиматумах. Питання — чи готова Росія захищати і продавлювати свої шалені вимоги за допомогою сили.