Діяння червоних попів. Як СРСР обзавівся кишеньковою церквою, яку незабаром знищив

У перші роки свого існування СРСР обзавівся кишеньковою православною церквою — так званими обновленцями. Втім, вже до кінця 1920-х із ними було покінчено.

На третій день після зречення царя Миколи II престолу, а саме 4 березня 1917 року, зібрався Святійший урядовий синод — найвищий орган управління православною церквою в Російській імперії. Його заснував ще Петро I на початку XVIII століття, скасувавши посаду патріарха, щоб позбутися конкурента.

Високі церковні ієрархи з’їхалися приймати нового обер-прокурора, представника світської влади в Синоді. Тимчасовий уряд призначив на цю посаду відомого в Росії парламентаря Володимира Львова. На новому поприщі він почав із того, що відразу після представлення взявся виносити крісло імператора. Йому кинувся допомагати київський митрополит Володимир Богоявленський — у свої неповні 70 років.

Зібрання дивилося на те, що відбувається, з жахом. Навіть дрібніші питання у церкві вирішувалися лише колегіально. Але головне — інститут імператора не скасовано, адже Микола передав престол братові Михайлу, а про його реакцію на це було чути різне.

Через кілька днів більшість членів Синоду перестали ними бути — Львов привів своїх людей. Він щиро підтримував рух обновленства — Живу церкву, як ще називали себе його учасники. Вони взялися реформувати православ’я в країні, зібравши під своїми корогвами різноманітне, геть анархістське товариство. І йому навіть вдалося у 1922-1927 роках стати офіційною церквою в державі більшовиків. У народі ж обновленці залишаться червоними попами.

новости, новини, Україна, Украина, влада, власть, політика, политика, Толстая политика, thickpolicy.media, СССР, обновленці, кишеньковою православною церквою, комуністиПАТРІАРХ НА ГОДИНУ: Митрополит Тихон (у центрі) очолив Російську православну церкву в 1917 році. Чекісти заарештували його за відмову передати церковні цінності державі на початку 1922-го

200 років по тому

Всенощним богослужінням в Успенському храмі московського Кремля 15 серпня 1917 року відкрився Помісний собор, який тривав 13 місяців. Відправу служили одразу два митрополита: київський Володимир і московський Тихон.

На Собор прибули 564 делегати, до того ж 299 із них були мирянами. Головна інтрига — вибори патріарха, якого не було з 1700 року. Але перед цим мали обговорити: чи потрібен взагалі один головний ієрарх церкві? Це питання вніс до порядку денного Союз православного демократичного духовенства і мирян — ті ж таки обновленці, прихильники народовладдя у церкві. Разом зі своїми прихильниками на форумі їх було мало не дві сотні.

Запеклі дебати з цього питання тривали два місяці. В кінці жовтня їх обірвав переворот більшовиків у Петрограді. Через кілька днів їхні гармати вже били по Кремлю, який обороняв загін юнкерів. Собор швидко проголосував за необхідність відновлення патріаршества, не дослухавши 90 ораторів, — обновленці опинилися у меншості.

«Єпископи Дмитро Таврійський і Нестор Камчатський подали приклад самовідданості в ці страшні дні: швидко запаслися засобами для перев’язок і ходили вулицями, підбираючи поранених», — писав про ті дні архієпископ волинський Євлогій.

Велика частина соборян під гуркіт гармат рушила процесією просити більшовиків припинити вогонь. Ті були непохитні. Лише коли юнкери здалися, і бої вщухли, Собор приступив до виборів патріарха.

Вони проходили за давньою константинопольською традицією. Кожен учасник собору пропонував у кандидати будь-кого з присутнього духовенства. Але у фінал через поступове відсівання слабших потрапили троє: архієпископи харківський Антоній і новгородський Арсеній, а також митрополит московський Тихон.

За кількістю голосів лідирував ієрарх із Харкова, але переможця визначав сліпий жереб.

От як описав завершальну церемонію архієпископ Євлогій: «Храм Христа Спасителя, який вміщав до 12 тис. вірян, був переповнений. Митрополит Володимир підійшов до аналою, взяв скриньку [в ньому лежали три записки з іменами кандидатів], благословив нею народ, розірвав мотузку, якою скриньку було перев’язано, і зняв печатки. З вівтаря вийшов глибокий старець ієросхимонах Алексій, сліпий самітник Зосимової Пустині, який відповідно до церковного послуху брав участь у Соборі. Він тричі перехрестився і вийняв зі скриньки записку. Митрополит Володимир виразно прочитав: «Тихон, митрополит Московський… Аксіос! [із давньогрецької — гідний]».

Триразовим «Аксіос!» йому відповіли духовенство і народ. Євлогій додав: «Усім хотілося вірити, що з патріархом розбрат у країні якось мине».

новости, новини, Україна, Украина, влада, власть, політика, политика, Толстая политика, thickpolicy.mediaНЕГОЛЕНИЙ КЛІР: Богослужіння на Софійській площі в Києві з нагоди проголошення гетьманату Павла Скоропадського 28 квітня 1918 року. Тодішнє вище духовенство було проти автокефалії Української церкви і засуджувало стрижки і гоління священиків. 

Київське відлуння

Тим часом у Києві почалася підготовка до Всеукраїнського церковного собору. З Москви на свята навідався митрополит Володимир. Для вищого українського духовенства того часу цей клірик багато в чому був типовим. Будучи родом із Тамбова, київську кафедру він посів лише в 1915-му. Відтак, він байдуже ставився до незалежності України. І коли Центральна рада з перших днів свого існування заговорила про створення автокефальної церкви, Володимир сприйняв цю ідею вороже.

Вже під час підготовки Собору назрівав конфлікт. Духовенство, яке дивилося в бік Москви, з обранням патріарха й чути не хотіло про автокефалію. Але для молодої республіки воно було вже вчорашнім днем. Про нове покоління кліру Євлогій писав: «Стрижені, голені українські військові священики, в шинелях, із гвинтівками… Крики в бік митрополита Платона: «Ви хочете задушити Україну! Ми не допустимо!» — словом, не церковне зібрання, а суцільний мітинг».

Платон очолював делегацію московського Собору, на яку покладалося умиротворення двох сторін тутешнього духовенства. Він був єдиним із посланців, хто говорив українською.

Прихильники автокефалії поки що складали меншість. Через військові дії не вдалося обрати делегатів на Собор у Полтаві й Херсоні, затримувалися і багато представників східних регіонів.

Всеукраїнський церковний собор відкрився 7 січня 1918 року богослужінням у Софії Київській.

Розклад перших днів форуму був місивом ідейних і матеріальних питань. Найгострішу тему автокефалії заговорювали історичними доповідями про церковне право. Гостра полеміка розгорнулася стосовно зовнішнього вигляду духовенства. Митрополит харківський Антоній засудив стрижене волосся і голені бороди священиків, а три десятки його прихильників шаленіли через те, що багато кліриків дозволяють собі носити мирський одяг.

Але навіть це виявилося дрібницею — делегатів турбувало питання, хто оплатить їм проїзд та проживання у Києві. Центральна рада, передчуваючи неспроможність Собору домовлятися щодо автокефалії, відмовилася його фінансувати. Володимир виділив 20 тис. карбованців на проведення з’їзду з доходів місцевого свічкового заводу, та й київські монастирі додали 5 тис. Тому забезпечення делегатів покладалося на єпархії, які їх прислали. Це викликало загальне обурення — до Києва наближалися більшовики, і більшість учасників Собору вже сиділи на валізах.

новости, новини, Україна, Украина, влада, власть, політика, политика, Толстая политика, thickpolicy.mediaНЕОБНОВЛЕНІ — ДО СМЕРТІ: Суд над митрополитом Веніаміном, який відмовився визнавати владу обновленців. Ієрарха засудили до розстрілу (Петроград, літо 1922 року).

Червоні обставини

На зламі січня-лютого 1918 року почалася перша окупація Києва більшовиками. За тиждень вони розстріляли близько 3 тис. своїх уявних ворогів. Трупи лежали непохованими у парках.

Головнокомандувач червоних Михайло Муравйов у перший же день з’явився до Києво-Печерської лаври і заявив, що жити буде в тутешньому готелі. «З вами у мене телефон, — сказав він лаврського настоятелю. — Якщо увірвуться до вас банди з обшуком, із вимогою грошей або трапиться ще що-небудь — телефонуйте мені».

Про один трагічний для Лаври день розповідав сучасник: «Якось вдень ​​до трапезної прийшла банда матросів і зажадала їжі. У той час, як монахи їх годували, почалися розпитування: чи задоволена братія начальством? Послушники, під впливом революційної пропаганди, почали скаржитися на утиски, мовляв, народ несе до Лаври великі гроші, а поїдає їх «він». Вони вказали наверх, де знаходилися покої митрополита».

Нетверезі матроси кинулися до покоїв владики і перевернули там все догори дном, після чого забрали Володимира бозна-куди. Через кілька годин шоковані монахи подзвонили Муравйову. Але було вже пізно. Наступного ранку молочниця побачила під лаврськими валами тіло митрополита — його закололи багнетами і розстріляли.

Через три тижні червоні забралися, і в квітні 1918-го влада в місті перейшла до гетьмана Павла Скоропадського. А в червні відновив роботу і церковний собор.

Київську кафедру очолив митрополит харківський Антоній (Храповицький). Це йому, уродженцю Новгородської губернії, не до душі були голені священики, так само як і незалежність України. Скоропадський, на відміну від Центральної ради, дивився на подібні настрої кліру крізь пальці, за що церковники співали йому щоденні здравиці. Якось після літургії 2 липня в Софійському соборі під час проповіді, яку слухав і гетьман, у Антонія вирвалося: «Складемо сподівання, що відродження нормального життя в Росії почнеться з України».

Автокефальна церква в Україні з’явилася лише через три роки і за підтримки більшовиків. Однак і її, й тим паче традиційний Московський патріархат на п’ять років затьмарить фаворит комуністів — Жива церква обновленців.

новости, новини, Україна, Украина, влада, власть, політика, политика, Толстая политика, thickpolicy.mediaЧЕРВОНА ПЕРЕКОВКА: У кінці 1920-х трест Рудметалторг відкрив контори із закупівлі металобрухту у населення в усьому СРСР. Туди стікалося церковне начиння, яке відбирали у храмів більшовики за згодою священиків-обновленців. На фото — пункт прийому кольорових металів (імовірно, Харків). 

Введення у хаос

«Після обрання патріарха в православ’ї можна залишатися тільки для того, щоб зруйнувати його зсередини», — казав Олександр Введенський, учасник Московського собору і член Союзу демократичних священиків.

Цей петербурзький інтелектуал у рясі сміливо поєднував із церковною службою естетику Срібного вік.

«Стоячи з піднятими руками, [він] почав читати текст Херувимської пісні. Віряни остовпіли від здивування — отець Олександр читав цю молитву не про себе, а вголос, читав її з хворобливою екзальтацією і з тим характерним підвиванням, з яким часто читалися декадентські вірші», — згадував про лідера обновленців його сучасник, журналіст Олександр Левітін.

Після Московського собору Введенський став одним із найпопулярніших священиків Петрограда. Він служив у різних церквах і читав лекції величезному скупченню народу. З ним прагнули зустрічатися і більшовики.

У 1919 році отець Олександр розмовляв із головою тодішньої Петроградської ради Григорієм Зінов’євим про створення конкордату — широкої угоди радянської влади з реформованою церквою. Введенський тоді отримав таку відповідь більшовика: «Конкордат можливий у майбутньому. Щодо вашої групи, мені здається, вона могла б бути зачинателем великого руху в міжнародному масштабі. Якщо ви зумієте організувати щось у цьому сенсі, я думаю, ми вас підтримаємо».

новости, новини, Україна, Украина, влада, власть, політика, политика, Толстая политика, thickpolicy.mediaЖЕРТВА АБОРТУ: Митрополит Олександр Введенський щодня кілька годин проводив за роялем і носив модні тоді вуса щіточкою. Ідейний глава Живої церкви. До першого її собору в 1922 році Лев Троцький видав інструкцію: «Треба підготувати кампанію проти обновленської церкви. Треба зробити з неї викидень». 

У 1922 році обновленці вже на повну дружили з чекістами проти патріарха Тихона. Тоді Жива церква виявилася зручною для більшовиків, бо підтримала указ радянського уряду про вилучення цінностей з храмів. Країною прокотилася хвиля масових судів над тихонівцами, які спробували виступити проти червоних. Для багатьох зіткнення з владою закінчувалося засланням або розстрілом.

Філософ Микола Бердяєв, якого готували до заслання з країни, згадував про свій візит до управління таємної поліції більшовиків на Луб’янці: «Я був вражений, що і в коридорі, і в приймальні ГПУ було повно духовенства. Це все живоцерковники. На мене це справило гнітюче враження. До Живої церкви я ставився негативно, оскільки її представники почали свою справу з доносів на Патріарха і патріаршу церкву. Так не робиться реформація, якої я і сам би хотів».

До кінця 1922 року обновленці захопили в щойно створеному СРСР дві третини з 30 тис. храмів. Із Константинополя дивилися на ці події з жахом. Але в тоді вселенські патріархи змінювалися мало не щороку. На початку 1924-го Григорій VII відправив до Москви делегацію для з’ясування атмосфери. У православному світі це сприйняли як визнання обновленців. А більшовики Живу церкву до 1927 року позиціонували як єдину офіційну в СРСР. Для народу ж обновленці — червоні попи.

Більшість цих священиків не мали відповідної освіти, і віряни перестали ходити до їхніх церков. «Вчорашній п’яниця-дяк на ранок міг стати єпископом», — писав про кадри обновленців сучасник.

Переможна хода червоних попів закінчилася повним безгрошів’ям. Київський митрополит-обновленець Тихон (Василевський) писав рідним у Воронеж: «Про те, як мені живеться, ви можете судити з того, що я продав свій золотий хрест і годинник».

А в кінці 1920-х за «червоних попів» узялися громадські організації «войовничих безбожників». У храмі Христа Спасителя, в якому служив Олександр Введенський, почали брати плату за вхід після богослужінь. А в 1931 році цю святиню з фресками Генріха Семирадського більшовики геть зрівняли з землею. В країні остаточно затвердилася нова релігія — комунізм.